Жалість до себе – це прояв любові? Чи є в цьому любов?
Все залежить від того, скільки часу ми присвячуємо цьому. Трохи пошкодувати, пожаліти себе, втішити, неймовірно важливо. Це прояв материнської турботи про себе. Але що, якщо ми робимо тільки це?.. Тільки жаліємо…
Багато хто розуміє, що це не зовсім про любов.
Розглянемо докладніше.
«Як мені жаль себе!» Цим я кажу собі — у мене для тебе є лише жалість. Мені не важливі твої потреби, мені все одно, чого ти хочеш, як складається твоє життя. Я не планую, нічого не хочу робити, щоб це змінити. Ти хочеш добре виглядати, до Парижу, успіху, стосунків, кохання — я можу тільки пожаліти тебе — це нереально, не для тебе, ти цього не гідна, не заслужила. Саме це ми говоримо собі… І проходимо повз свої найзаповітніші бажання та мрії. Або просто з сумом спостерігаємо за власною безпорадністю…
Чи є в цьому підтримка?
Якщо немає стосунків: «Як мені шкода, що ти не маєш того, чого ти так сильно бажаєш. Це так сумно…”
Якщо байдужість, насильство у відносинах: «Мені так шкода, що це відбувається. Ти така хороша. Ти цього не заслужила…»
Якщо немає бажаного успіху: «Це так сумно… Як мені шкода тебе. Це так тяжко…”
І на цьому все…
І все?…
Але ж у цьому легко застрягти! І робити постійно для себе лише це… Знову і знову… Повторювати те саме… Жаліти себе постійно… Зупиняти, утримувати від дій…
Яке буде самопочуття? Куди йде енергія? Її немає. Вона щезає. Витікає. Немає енергії на вирішення ситуації. Ми розклеїлися, застрягли у цьому. Цим ми підтримуємо лише свою слабкість та безсилля. Заштовхуємо себе в це ще глибше…
“Все добре. Все пройде. Далі буде краще. Ситуація зміниться. Зміняться люди (невже)… Треба трохи перетерпіти… і буде інакше. Головне перетерпіти… Це все тимчасово (і змушуємо себе залишатися в цьому)… Є ті, кому гірше (і ось ми знову себе зрадили, дали зрозуміти, що почуття і досвід інших заслуговують на більшу увагу)… Бачиш, у тебе немає сил… ти така слабка (і підкріпили це)…»
Перенесення життя на колись потім. Пасивність. Спосіб упоратися з болем. Виправдати ситуацію. Пом’якшити. Зрадливо залишаючи себе в ній…
Чому ми це робимо?
Це про період із минулого, коли ми не могли нічого змінити, вплинути. Були дітьми у важких умовах. Ми не мали підтримки. Ми не могли піти, втекти… Могли лише терпіти. Це було єдине доступне рішення, єдина втіха та підтримка — шкодувати себе. Ми до цього привчилися…
«Тоді терпіла. І зараз потерпи». В’язке тепле болотце. Чекати. Пережити. Життя…
Заколисування, присипання.
Коли ми чуємо свою жалість до себе, відчуваємо безвихідь, що в нас немає вибору. Все тіло стискається. Ми нікуди не рухаємось. Не робимо навіть маленькі кроки у бік змін.
Тривала жалість себе — форма психологічного насильства. Байдужість. Зневага.
Але що ж тоді справжня любов до себе?
Якщо дійсно шкода, то чому не допомогти, не докласти всіх сил для того, щоб щось змінити? Чому не забрати себе з цього?..
Можливо, вже час вибиратися?..
©️Людмила Мініна