Де ми ховаємо свій біль?
В яких таємничих куточках нашої душі? Нашого серця, тіла.
Біль ми закриваємо в уявній кімнаті. Всередині себе. Закопуємо, кладемо в коробочку, скриньку, сейф, ховаємо в безіменній могилі…
Все це внутрішні образи-способи нашої психіки впоратися з болем.
Ми чекаємо, що він зникне, зотліє, розчиниться. Іноді ми віримо, що його вже немає. Але він знову і знову несподівано нагадує про себе.
Як нам хочеться забути, стерти до нього шлях. Іноді це вдається. І існує лише тілесний симптом, причина якого не зрозуміла, неусвідомлена — зв’язок втрачений, розмитий. Тонка нитка, невиразний натяк на те, що сталося.
Іноді біль непомітний лише нам. Ми всіляко намагаємось його не відчувати, не бачити. Тільки неочікувано здригаємося від випадкових дотиків до наших ран.
Нагадування вриваються несподівано — іменами, запахами, випадковими зустрічами, мелодією, фотографією, торканням, звуками, снами… Примушуючи знову і знову повертатися до цього.
Як нам хочеться уникнути зустрічі з ним! Ми готові на все заради цього — стиснути свій світ до розміру однієї кімнати. Відмовитися багато від чого. Від самого життя. Віддаючи перевагу алкоголю та антидепресантам.
Чому ж він ніяк не йде?
Чи не зникає? Чому замість цього глибоко пускає коріння в наше тіло?
Іноді ми шалено боїмося втратити разом із ним щось важливе — частину себе, зв’язок із дорогою людиною. Нам здається, що відпустивши його – зникне все… Як зберегти важливе?
Нам важко чомусь побачити, що ми самі його захопили. Самі його утримуємо та не відпускаємо. Нас не вчили з ним поводитися. Нам не було з ким його розділити. Нам соромно бути слабкими. Навіть зараз. Особливо тоді. Ми не витримуємо…
Може здаватися, що це відчуття не закінчується. Що біль буде вічним … Але чим більше ми забороняємо йому бути, відчувати, тим довше це триває — роки, десятиліття.
Важливо бачити його, проживати. Поруч із емоційно теплим іншим. Прощаючись з ілюзіями, оплакуючи важливе, зберігаючи значуще.
Відкривши скриньку разом із стійкою, підтримуючою, приймаючою людиною — ми поступово набуваємо полегшення і свободи. Біль затихає…
©️Людмила Мініна