При роботі з дорослими жінками, які пережили інцест, здійснений над ними батьками та вітчимами, я неодмінно приходжу до теми їхніх стосунків із матерями.
І дуже часто виявляється заборона відчувати агресію щодо матері. Безмірне бажання стерти минуле і забути те, що відбувалося. І не тільки сам інцест, а й реакцію матері, її агресивне втручання чи байдуже відсторонене відношення.
Драма інцесту торкається всієї родини. І кожен у ній грає свою певну роль. На кожному своя частка відповідальності.
Реакція матері на інцест. Види реакцій.
Реакції матері на інцест бувають дуже різними.
Захист дитини
Звичайно, в кращому випадку, мама стає на захист своєї дитини. Вона проявляє злість і рішучість по відношенню до того, хто вчинив інцест. Він проганяється із сім’ї. Йому забороняється не те що жити, а й з’являтися поблизу.
Найчастіше питання вирішується на початкових порах. При лише перших натяках і намірах у бік дочки, перед чоловіком ставиться питання про вирішення цієї проблеми та лікування у тому числі. Але це відбувається за умови, що стосунки з мамою близькі, дочка може звернутися до неї за допомогою. У дисфункціональних сім’ях такий контакт між матір’ю і дочкою відсутній. Відносини в сім’ї, до того ж, дуже деструктивні. Часто обтяжені алкогольною чи наркотичною залежністю.
Безперечно материнська функція – захист дитини. І якщо цього не відбувається, на глибинному рівні дитина вважає заслуженим все те, що з нею відбувається.
Небажання знати
Однією з найпоширеніших реакцій є заперечення факту інцесту. Мама не хоче знати, відмовляється всерйоз сприймати те, що відбувається. Деякі матері нічого й чути не хочуть про це. “Ти брешеш!” – кажуть вони дочці. «Ти все придумала, щоб нас посварити/розлучити!»
Примушують дочку поговорити з вітчимом/батьком і самій вирішити розбіжності, що виникли між ними. У ході таких «переговорів» вони вкотре зазнають насильства. І насильство продовжується ще нескінченно довго.
Якщо мати не реагує. Нічого не хоче знати про це. Нічого не хоче робити. Чим тоді стає інцест? – платою за матеріальний добробут, за дах над головою, за порятунок від самотності, статус заміжньої жінки, можливість не працювати. Можливо. У цьому випадку експлуатація над дитиною відбувається обома батьками.
Дуже часто тема інцесту замовчується дочкою. Вона так боїться поранити інформацією, «бо мама дуже любить тата і не переживе цього». Мама сприймається настільки слабкою, не в змозі дати підтримку та захист, що дочка стає її захисником. Ціною власного здоров’я закриває її від руйнівної реальності. А іноді дочка навмисно не каже, бо знає завчасно, чию сторону прийме мати.
Агресія на дочку
Як не парадоксально, страх втратити чоловіка буває набагато сильнішим за материнську любов. Замість агресії на нього, який вчинив насильство, агресивність перенаправляється на доньку. Це безпечніший варіант. Ризик зруйнувати свої стосунки з ним практично мінімальний. Адже це жертва. “Він просто не встояв”. “Вона його спокусила, щоб досадити”. До дочки ж виникає інтенсивне почуття ревнощів і агресії. Мати проганяє «дочку, що її зрадила», звільняючи себе від «суперниці».
Часто вплив матері буває досить радикальним. Вона всіляко намагається приховати «ганьбу» і факт насильства, що сталося, — штучні пологи, аборти — в основному під примусом. Щоб вирішити питання та спокійно жити далі.
Перенесення відповідальності
Коли ситуація стає очевидною, найчастіше саме дитину відсилають жити в інше місце. Мати вважає за краще залишитися разом з людиною, яка вчинила інцест. А відповідальність за прийняття рішення майстерно перекладається на дочку. «Залишатися мені з ним чи ні?» “І що мені тепер робити? Ти що хочеш, щоб я його вигнала?». І що може відповісти на це дитина?..
Заборона на агресію. “Це ж мама!”
Існує безліч міфів про материнську любов. Є вірування, що «ніхто так не любитиме як Мама». Що материнське кохання найсильніше. Що мама завжди, незалежно від обставин, буде поруч, завжди допоможе, завжди дбатиме, переживатиме і любитиме. Але реальність часто виявляється зовсім іншою…
Існує загальнопоширене табу на агресію щодо матері. Бо її образ у нашому суспільстві оповитий ореолом святості. Він ідеалізований та непорочний. Навантажений нашими дитячими очікуваннями.
Негативні темні сторони матері заперечуються. І дуже складно прийняти дитині, що мама може не відчувати до неї любові, що її почуття можуть бути зовсім іншими, вона може бути черствою, ненавидіти, відчувати огиду, не відчувати теплоти та ін.
Схоже, прийняття очевидних фактів непереносиме. Воно затоплює свідомість інтенсивними руйнівними почуттями. Навіть коли хтось із оточуючих говорить про свою агресію, образу, обурення на власну матір. У жінки виникає інтенсивна емоція агресії на цю людину. Агресивно вона попрікає йому тим, як можна відчувати таке стосовно матері — «Адже це ж мама!!!». Або таку ж агресію і нерозуміння зустрічає в сторону власної злості.
Іноді їй здається, що дозволивши собі розсердитися, можна знищити ті крихти хорошого, що пов’язано з матір’ю. І нічого більше не залишиться. Зруйнувати ту тонку нитку, що тягнеться до неї. Знищити цей слабкий зв’язок остаточно. І щось світле всередині буде безповоротно втрачено.
«Як я можу злитися? Це ж мама!» — каже вона. Негативні сторони матері витісняються. Зберігаються лише позитивні її аспекти. Це не означає, що дочка не пам’ятає про завданий біль. Вона просто намагається про це не думати, щоб не ковиряти старі рани. Бо її затоплює не лише почуттям агресії, люті, гніву. Але й тими почуттями, які стоять за ними – непотрібності, знедоленості, зради, болю, глибокого суму та смутку.
На себе злитися безпечніше.
Злість, проте, нікуди не подінеться, вона просто перенаправляється на саму себе. Що виявляється у нараженні себе на невиправданий ризик, проміскуітет, суїцидальні спроби, психосоматичні захворювання, заподіяння собі болю (як спосіб себе покарати і уникнути болю психологічного — порізи, удари себе, виривання волосся, ляпаси, щипки, опіки), наркотичної та алкогольної залежностей.
Адже на себе сердиться безпечніше. І є шанс, що мама таки «вибачить».
Жінка охоче бере на себе відповідальність за те, що приписується їй. Почувається «поганою». І страждає від ірраціонального почуття провини.
Стає ізгоєм у своїй сім’ї за бажанням батьків, або уникає контактів із нею за власним рішенням.
Лікування злістю.
Почуття агресії, гніву, люті – у разі адекватні і природні. Вони допомагають окреслити власні межі. Звільняють від ірраціонального почуття провини. Підтверджують, що те, що відбувалося, ненормально. Що сталося чи продовжують відбуватися жахливі речі. І з цим не треба миритись.
Важливо визнати за собою право відчувати агресію. Дозволити бути цьому почуттю. Поставитися серйозно до всіх своїх почуттів і переживань, страждань та болю. Дати собі можливість висловити їх конструктивно (не руйнуючи себе) у безпечному просторі та за підтримки досвідченого психолога.
Неможливо досягти внутрішнього зцілення, якщо продовжувати вірити в ілюзію, що мати добра і непорочна, що на неї не можна злитися. У протилежному випадку насильство стає виправданим.
Також вимагати від себе передчасного прощення цих людей є ще одним актом насильства, зневажливим ставленням до себе самої. До прощення ще дуже довгий шлях… І ухвалення рішення, чи йти ним, залишається особисто за вами.
©️Людмила Мініна