Яким чином ми закриваєм себе у внутрішню в’язницю? Чи усвідомлюємо ми власне ув‘язнення? Чи відчуваємо ми ці стіни, замкнені двері, сперте повітря? Чи усвідомлюємо, як нам дихається у цій в’язниці – легко та вільно чи напружено та важко? Чи достатньо цього тісного простору? Хто нас у неї закрив? За які провини? І як вийшло так, що ми дозволили це зробити?
Внутрішня тюрма. Що це означає?
Багато хто з нас живе в очікуванні кращого майбутнього. Чекаючи на те, що життя почнеться потім. А дехто вже й чекати перестав.
Як часто ми дозволяємо собі йти за своїми бажаннями? Як часто ми дозволяємо собі право мати ці бажання? Виявити їх у собі всередині? Не боячись бути егоїстичними, багато чого хотіти, простягати ніжки не по одягу. Дозволяючи собі бути «поганою» дівчинкою чи хлопчиком. Дозволяючи собі висловити протест, незгоду жити за встановленими кимось правилами та обмеженнями. Дати собі право їх переглянути.
Деяких моїх клієнтів спочатку дуже дивує ідея, що життя, робота, діти, стосунки можуть і повинні приносити задоволення. Як складно деяким дозволити собі купити хоча б цукерку, ту, яку хочеться, а не ту, що коштує дешевше…
Наскільки сильними бувають старі власно-батьківські установки. Так звана наша додаткова спадщина. І як складно буває вийти за ці прогнилі решітчасті рамки.
Хто виходив, тому знайоме почуття провини, що приходить слідом. Як я можу собі це дозволити, якщо: мама все життя була нещасною, тато ненавидів свою роботу, хтось живе в злиднях, комусь нічого їсти в даний момент і багато іншого… Страх засудження невидимою внутрішньою фігурою. Страх покарання, що може бути. Страх розчарувань. Сумнів у тому, чи я гідний цього…
Відділення від старих переконань десь нагадує «гріхопадіння». Можливо, Адам та Єва відчували щось подібне…
Наскільки багато з нас звикли себе обмежувати (навіть якщо в цьому немає жодної необхідності). Відмовлятися від свого життя, жертвуючи його комусь іншому (чого ніхто не просив), тільки не собі. Віддаючи кохання, турботу, ресурси людям, які цього ніколи не оцінять. Натомість, боячись навіть попросити… чого вже там, навіть натякнути на те, що для нас дуже важливо… Позбавляючи себе дуже багато чого. Усього того, чого ми насправді гідні.
Важко таке існування назвати життям. Суцільне розчарування. Повільне згасання. Внутрішній суїцид…
І все ж таки перебування в цій в’язниці – наш власний вибір. Навіть якщо колись нас насильно туди засадили. Нині ми дорослі. І відповідальність за наше життя – в наших руках.
Задоволеність життям залежить від досягнення бажаних цілей, реалізації мрії та бажань. І ми просто повинні подбати про це!
©️Людмила Мініна