Нещодавно, стоячи в пробці, я помітила маму з донькою років 4-х. Мама голосно кричала на дівчинку і трясла її за плече. Що мене здивувало, так це те, що мала покірно приймала таке поводження з нею. Вона не плакала, не виривалася. Здавалася дуже відстороненою та відсутньою. Схоже, для неї був надто знайомий такий «метод виховання». І вона навчилася бути байдужою…
Але якою ціною? Що має відчувати дитина, яку тотальну безвихідь, щоб відмовитися від своєї чутливості? Щоб для неї це стало нормою?..
Різними способами ми намагаємось умертвити свою чутливість – алкоголь, ліки, наркотики, фізичний біль. Стаючи дедалі несприйнятливішими — до свого і чужого болю. Поповнюючи суспільство байдужих. Стверджуючи це за взірець успіху.
Ми реагуємо байдужістю на чужий біль, вразливість. Криком на сльози. Замовкни! Заткнися! Заспокойся! І море гніву піднімається всередині. Ми дуже чітко засвоїли урок. І тепер усією душею ненавидимо слабких.
Ми байдужі до свого болю. Нам здається нісенітницею те, через що ми здатні засмутитися, проплакати всю ніч, втратити інтерес до життя. Ми намагаємося стати ще більш байдужими до себе.
Нас не чіпляють чужі сльози. Ми стійкі до цього. Нас не чіпають свої. Так моторошно, до морозу по шкірі, що для багатьох це стало ідеалом.
Так ми продовжуємо ставитись до себе. Так продовжуємо виховувати своїх дітей. Зводячи це до родинних традицій.
Відмовляючись від почуттів, від життя. Вмираючи всередині. Вигоряючи. Як багато ми втрачаємо. І як багато зусиль та дій необхідно, щоб все це повернути назад…
©️Людмила Мініна