Відчуття безсилля знайомо кожному з нас, без виключення. У кожного є особисті історії — дитинства, дорослого життя, коли ми це відчували. Коли якийсь час не було нічого іншого, окрім відчуття власного безсилля. Тонучи в ньому, як у вʼязкому болоті. Що давить на все тіло, до тошноти. Переповнені відчуттями безкінечної безвиході.
Це відчуває багато хто сьогодні. Замкнені в обставинах реальності та війни. Не маючи змоги це зупинити, глобально вплинути, захистити, вийти з цього, запобігти, все вирішити…
Безсилля перетягує на себе всю увагу, всі сили. Стає центром. Людина зациклена на ньому…
Це і хронічна втома від стресу, невизначеність, емоційне виснаження, зневіра, відчай, ірраціональна провина, приступи люті, що складно контролювати…
Саме зараз ми чітко усвідомлюємо межі своїх можливостей. У когось більші, в когось менші. Але, все таки, у кожного досить обмежені.
Відчуття безсилля зараз — це не про глобальне наше безсилля. Це про обмеження наших можливостей в конкретному контексті.
Як себе підтримати?
Варто змістити свій фокус уваги з глобального на ті речі, де є особистий вплив — у загальному, власному житті та близьких людей. Робити те, що піддається нашому контролю, впливу — як спосіб себе підтримати, робити корисне та визнавати це.
Робити те, що повертає відчуття контролю — побутові речі, приготування страв, робота, проекти — де є повний, або хоча б більший контроль. Де ми задоволені результатом. Це заземлює, повертає відчуття впливу та контролю. Там, в глобальному — немає, а тут — є.
Робити те, що можеш і що в силах в контексті війни.
Якщо взяти мурашник як приклад суспільства — одна мало що може зробити, а всі гуртом, потроху — дуже багато, все.
Турбуватись про відновлення внутрішнього ресурсу. Бо лише так все це можна якось пережити.
©️Людмила Мініна