Хочу, щоб було як раніше…
Знайоме зараз багатьом…
Бажання застигнути в минулому, якого вже давно немає. Назавжди, в якомусь часі, моменті — як комаха в бурштині. Сховатись там від невизначеності та подій теперішнього.
Дуже не хочеться визнавати той факт, що відбулося. До сих пір…
Завмерти, щоб лишилося старе. І нехай зовсім неідеальне, але таке, як тепер здається, стабільне минуле.
Це позбавляє працездатності в усіх сферах. Викликає апатію, безсилля, хронічну втому…
Стабільність — то лише ілюзія.
Хоч і більшості вона бажана і така важлива. Час невпинно йде, змінюється все навколо, наше життя, ми самі — зовні й всередині.
Хтось і щось невпинно стає частиною наших спогадів…
І все це про горювання, яке відбувається всередині. Про поступове, повільне відпускання і прощання з тими частинами себе, минулого, які вже неможливо повернути…
Важливо оплакувати. І з кожною краплиною болю приходитиме полегшення. Процес оплакування буде проходити й далі…
Прямо зараз всередині нас відбувається трансформація.
І важливо пам’ятати, що не все було ідеально. Далеко неідеально. Важливо визнавати справжнє минуле. Бачити його справжнім. Тому що психіка починає ідеалізувати, прикрашати, наближати минуле до ідеалу. Якого насправді не було. Варто нагадати собі всі ті проблеми, які були, навіть якщо вони здаються чи й справді були набагато менші, ніж зараз.
Поступове прийняття потворної реальності дає можливість краще адаптуватися, змінюватися, рухатися вперед. Бачити те світле й прекрасне, що все ж таки є, залишається, існує навколо.
Залишається багато — істинні ми. Те, що можливо і важливо вберегти.
Необхідно бачити і розуміти, що все не дарма, має сенс і цінність.
І теперішнє — та межа , з якої ми можемо потрапити в безліч варіантів бажаного майбутнього.
©️Людмила Мініна