«Я їм все вискажу!!!» — переповнений інтенсивними почуттями каже клієнт. Коли розмова все більше і більше торкається стосунків з батьками.
І через 5, 10, 30, 50 років це все ще піднімає багато болючих почуттів. На жаль…Тому що це змінює життя, нас, відношення до людей, світу, до себе. З наслідками доводиться жити.
Так, звісно, ви можете все висказати! Це ваше право!
Батьки, які вчиняли насилля, неглект, аб’юз, поводились жорстоко — як мінімум, мають отримати зворотній звʼязок, почути про ваші переживання.
Та чи варто це робити?
І чи є в цьому сенс?
Якої ви хочете досягти мети? Просто висказати? Але ні, зазвичай усім хочеться іншого…
Щоб визнали біль. Щоб почули. Вибачилися. Щоб сказати, що шкодують і що дуже-дуже сильно люблять…
Та скоріш за все у багатьох цього ніколи не буде. Тому що люди вчиняють так, як вважають за норму. Вони і зараз продовжують жити в своїх переконаннях. Якщо б щось змінилося, відбулося усвідомлення, переоцінка своїх дій — самі б уже давно вам сказали, що жалкують про вчинене.
А ще у відповідь можна наштовхнутися на черствість, знайому жорстокість. Заперечення фактів, що було. Викривлення реальності. Отримати підтвердження правоти їх дій. Що вони все зробили правильно. І що завдяки цьому з вас виросла нормальна людина. Що іншого відношення ви не розуміли. Що таким чином показували справжнє життя. І що це те, на що ви справді заслуговували.
Страх висказати.
Бояться, що стане погано, виникне рецидив хвороби, щось з серцем, не витримає. Зручно, правда?.. Та іноді так і є. Вони постаріли. А інтенсивні почуття, емоційна напруга можуть до цього призвести. І погіршення стану, виклик швидкої, загострення хвороби — ще більше нашкодять вам. Бо замість бажаного полегшення ви на додачу отримаєте ще й почуття провини.
А ще це може призвести до ризику ще більше зруйнувати такий крихкий і такий ненадійний, але такий життєвоважливий звʼязок. Бо бути ізгоєм, вигнанцем, втратити приналежність до своєї сімʼї —завжди було самою страшною карою. І я не зустрічала ні одного клієнта, ні одну людину, хто цього б не боявся, для кого це не було б важливо. Багато хто, навіть на терапії не готовий торкатися цих почуттів, щоб не порушити ту «стабільність», що є.
Не висказувати взагалі! Сховати глибоко в собі!?
Агресія що на батьків направляється на інших людей – дітей, партнера, на себе. Викривлене їх сприйняття. Вони стають обʼєктами постійних придирок, ємкістю для злості і невдоволення.
Як бути?
Це нормально злитись, ненавидіти, ображатись на людей, які принесли вам біль. Ваші почуття важливі. І їх потрібно виражати, говорити. Та краще це робити в умовах психотерапії, з людиною якій готові довіряти. Опрацьовуючи цей досвід, відбувається вивільнення емоцій, переусвідомлення себе, переоцінка ситуацій. Це стає ширшим. Світ стає ширшим. Відкриваються нові сторони. Визнається власна сила, усвідомлення себе, підтримка. Це перестає крутитися по одному й тому ж колу в голові. Перестає впливати на життя.
©️Людмила Мініна