«А може ну їх. Досить. Можливо це мій шанс на нове життя! Я вже не витримую цієї напруги! І здається, що щось важливе безповоротно втрачено назавжди. І це точно не те, що я б хотіла відчувати. Я потребую іншого!»
«Але я знаю, як з ним. Мені це знайомо. Я знаю чого очікувати. Знаю, що він скаже, зробить. А як буде з іншим – не знаю… Я не кохаю! Мені важко зраджувати собі. Я так більше не можу жити, й робити вигляд, що нічого не змінилось. Я хочу іншого життя!»
«Я б уже давно пішла. Та як же діти? Меньший дуже любить татка… Та й час важкий»…
«Я ще до війни розуміла, що вже кінець… що вже нічого не вийде… наші стосунки приречені… Я навіть планувала, як піду…»
Потрібно бути дуже, дуже щирою з собою! Дуже чесною! Бо дійсно, не варто жертвувати своїм життям, своїм щастям заради того, чого вже нема, що давно зруйнувалось, розсипалось на не дуже вдало з’єднані фрагменти. І можливо ще є можливість з вдячністю та повагою із цим попрощатись. І відпустити. Та дати кожному з вас можливість на взаємне щастя. Бо те що вмерло – нажаль, не повернеш до життя. Цю втрату можливо лише відплакати та відгорювати…
«Але що, якщо від однієї думки про закінчення цих стосунків стискається серце? І ніби вмирає якась важлива частина мене… Що, якщо, недивлячись на складнощі, мені є що цінувати? Якщо лише поряд з ним, я можу розкривати кращі сторони себе?… Що якщо ще не пізно? І можна все зберегти – спільні здобутки, щасливі моменти нашого життя?… Надійність, яку я ціную! Легкість – коли можна просто бути собою, не боятись критики, не переживати через свій вигляд».
Лише те, що є для нас цінним та дорогим серцю ми будемо захищати, зрощувати, берегти! Лише визнаючи всю істинну цінність у нас будуть сили й ресурс в це вкладатись, чути, розуміти, поступатись, відстоювати!
Важливо щиро й сміливо дати собі відповідь – чи хочу я щось змінити і чи хочу я їх зберегти?…
«Можливо просто перетерпіти… і все з часом налагодиться? Можливо, це такий час… Просто десь брати сил?… і чекати»…
Але ж проблеми й конфлікти не виникли тільки зараз. Добре подумай. Згадай. Вони вжеіснують дуже давно. Війна просто підсвітила їх, посилила, зробила наглядними, видимими. І стало складніше на все це закривати очі…
Чи є час чекати? І чи не буде таке очікування вироком – коли вже нічого не повернеш?…
©️Людмила Мініна