Згадувала як колись читала Насіма Талеба. Ще задовго до повномаштабної. Мене тоді вразило згадування синдрому емігранта. Тоді це здавалось чимось далеким… Він описував яким квітучим та багатим був Ліван — раєм на землі — де чудесним чином вживалися різні релігії, національності. І початок війни був для всіх шоком. Зараз і ми знаємо як це…
Він описував свої спостереження. Розповідав про знайомих, які кожен раз при зустрічі, протягом 20 років, говорять про те, що ось-ось, вже дуже скоро вони повернуться додому в Ліван. Що відбудуться важливі зміни в країні, повернеться стабільність, розвиток… Говорить, що таким чином проходить їхнє життя — в очікуванні, на зібраних чемоданах. Це Люди, які зависли між світами, між країнами — вони ні інтегрувались в нову країну, і не мають змоги повернутись… Застигли в своєму розпачі, не маючи енергії на дії, реалізацію себе…
Тоді це викликало багато суму і співчуття, навіть уявляти це — невимовний жах — 20 років очікування. Хоча вже тоді, після 2014 року було багато знайомих, клієнтів, що вимушені були покинути Донецьку та Луганську області. Люди, чиї плани та мрії в одну мить були перервані… які вдома лишили все своє життя… шматки своєї душі…
Зараз нас таких, після повномаштабної, набагато більше…
Чи можна уникнути такого зависання, розгубленості? Якщо зовсім, то ні. Бо кожному таке прийняття рішення дається дуже важко. Інколи це просто неможливо зробити. В кожному варіанті є багато складнощів та ризику. Обираючи щось одне, варто спиратися на найцінніші пріоритети. Розуміючи наслідки кожного вибору. Робити його не лише головою, а й серцем…
©️Людмила Мініна