Одного разу, несподівано для себе, ми можемо помітити, що знову і знову потрапляємо в той самий сюжет ситуації, що розгортається. Що це? – ми можемо подумати. І раптом розуміємо, що це подібно до пастки, яку ми не в силах уникнути. В яку ми схильні поринати все глибше і глибше.
Психологічні пастки — це ситуації, стани, у яких ми застряємо (іноді дуже надовго). В яких нами легко маніпулювати. Це граблі, на які ми наступаємо. Порочне коло, в якому застряємо.
Як захистити себе, уникнути їх, чи скоріше вибратися, якщо вже в них опинилися?
Усвідомлення мотивів своєї поведінки може стати відправною точкою на шляху зміни власних дій, а можливо, і всього нашого життя.
У які психологічні пастки потрапляєте ви?
– «Рятівництво».
Можливо, когось близького ми бачили дуже нещасним, слабким, безпорадним і ми вкладали всі сили, енергію, всього себе, щоб врятувати цю людину, захистити, забезпечити краще життя. Це могла бути мати, батько чи інша дорога нам людина. Але це давало лише тимчасовий результат, найчастіше всі наші спроби були марними. І ми відчували болісну власну безпорадність і безсилля. Нам так важко було прийняти це. Що ми досі цього не прийняли. Досі в таких ситуаціях ми боремося до останнього, аби досягти результату. Забуваючи, що відповідальність за життя та його якість лежить виключно в руках самої людини.
Вихід – чітко розділяти свою відповідальність від відповідальності іншого.
— Прагнення довести, що ти знаєш, не дурень.
Якщо вас з дитинства вважали дурним, тупим, дурнем. Вас це може ранити і зараз. І щоразу, у ситуаціях, де є хоча б натяк на ваше незнання або некомпетентність ви з максимальними зусиллями намагаєтеся довести протилежне.
Вихід – дозволити людям мати свою думку, у тому числі й помилятися. Дозволити собі бути живим та справжнім – а значить неідеальним.
– Довести, що ти не жадібний.
Щоб інші не думали, що ви жадібні, ви схильні іноді до крайнього марнотратства. Вам дуже болісно навіть подумати про себе таке. І ви готові віддати останнє – часто на шкоду собі (шкодуючи потім про вчинене), аби цього уникнути.
Схоже, що ваші кордони в дитинстві дуже порушувалися. У вас не було лише свого. А якщо ви намагалися відстояти право на якусь власну річ, думку чи почуття – вас за це соромили та карали. І зрештою відбирали те, що вам належить.
Вихід – пам’ятати, що природньо не бажати комусь віддавати своє. Це виключно ваше право та ваше рішення.
— Що не боягуз, не боїшся.
Можливо, в ранньому дитинстві з вас сміялися, що ви боягуз. У вашій родині бути боягузом було найганебнішим. Значна для вас людина всіляко намагалася показати, що якщо ти боїшся, вона з тобою не матиме жодної справи. Це загрожує глузуванням і відторгненням, позбавленням поваги та близькості. Вам доводилося буквально переламувати себе, щоб зберігати цю хитку рівновагу. Ви всіляко задавлювали страх. Забороняли собі його відчувати. У стані афекту кидалися на загрозу – відчути сором за свою слабкість і вразливість вам було набагато страшніше. І залишається так і досі. І варто лише комусь натякнути, що ви чогось там боїтеся, як ви одразу побіжите все це спростовувати.
Вихід – прийняти, що ви жива людина. А значить, вам боятися — нормально і природно.
— Домогтися любові, взаємності, за всяку ціну.
Чим більше людину відштовхують, тим сильніше вона намагається досягти взаємності. Чим більше їй кажуть, що не люблять, тим наполегливіше вона стає в досягненні бажаного. Готова поміняти себе повністю, аби змінити ситуацію. Готова все стерпіти, аби її не кинули. Іноді це відкриті приниження, образи, побої. На диво, вони ще більше спонукають розібратися в собі, змінитись, підлаштуватися, зрозуміти «поранену» душу агресора. І це пастка, з якої можна вийти, лише переставши терпіти і завершивши марну боротьбу.
У цю пастку ми можемо потрапити, якщо чиєїсь взаємності не досягли в дитинстві і при цьому вважали, що причина в нас, що це ми робимо щось не так. А от якби робили те, то нас любили б – мама, тато, бабуся, друзі. А можливо, ми бачили, що батьки жили без кохання і звинувачували в цьому когось одного. Мама не любить тата і зраджує йому, бо він чогось не робить. І коли таке трапляється з нами, вважаємо, що тільки ми почнемо робити те, що бажає наш партнер – кохання відразу ж з’явиться. І нам складно прийняти, що іноді любов зникає і це не змінити. А іноді її й не було. І як би не було дуже важливо це прийняти, ніж витрачати півжиття в гонитві за невловимими міражами.
Вихід – Прийняти, що не кожна людина може відповісти взаємністю. І далеко не кожен здатний кохати.
— Довести свою невинність.
А можливо, ви всіляко намагаєтеся уникнути почуття провини? І будь-яке звинувачення у вашу адресу, незалежно реальне чи безпідставне, викликає внутрішній шторм. Вам так нестерпно відчувати себе винним, що ви готові знищити опонента, або намагаєтеся загладити ситуацію, виправити, навіть якщо відповідальність не ваша.
А можливо, ви намагаєтеся максимально уникнути будь-якої відповідальності… Вас часто звинувачували і часто безпідставно. Можливо, ви пережили важку для себе ситуацію – чиюсь смерть, хворобу, розлучення батьків і відчували себе винними. Ці почуття не прожиті й досі. Досі вважаєте себе відповідальними. Ви залишилися не почуті, ніхто не спростував ваших домислів. І ви досі звинувачуєте себе.
Вихід – Дуже добре розібратися із цим почуттям. Розділяти свою відповідальність та інших.
Звичайно, це далеко не всі психологічні пастки, в які ми схильні потрапляти. Але характеризує їх одна спільна властивість – бажання комусь щось довести. Але чим більше ми доводимо, тим більше інших не погоджуються, знаходять аргументи не на нашу користь. А ми як ослик за морквою, біжимо, прагнучи спростувати їхню думку.
Найчастіше ми застрягаємо на тому, що є нашою травмою. Те, що поранило нас у дитинстві, з чим ми не могли впоратися. Яку оцінку про себе оточуючих не спростували. За цим стоїть невгамовна жага до визнання, колись уражене самолюбство, дитячий голод до любові та уваги… І дуже сильне бажання щось змінити… І подібна ситуація ніби забирає нас у минуле. І ми так само прагнемо впоратися з цим.
Все це – почуття, яких ми уникаємо. Але тікаючи, ми потрапляємо в пастку ще більше, глибше. І це повторюється як порочне коло – ми знову і знову переміщуємося вивченою траєкторією.
Єдиний вихід – повернутись до того, що нас переслідує. Побачити це, розглянути, пережити. І якщо цього ми не можемо зробити самостійно – варто звернутися до фахівця, чия присутність та підтримка буде для нас ресурсом на шляху змін.
©️Людмила Мініна