«Чому я повертаюся знову і знову? Чому не можу піти остаточно? Чому дозволяю так до себе ставитись? Мені так страшно залишитись одною…» — Як часто мені як психологу трапляється чути ці тисячі «Чому?» і бачити страх відчути власну самотність.
Страх самотності має біологічне коріння. Залишитись одному в дитинстві – значить померти, зникнути. Якщо немовля залишиться одне – воно не виживе, бо саме про себе подбати не зможе. Але інша річ дорослий.
Людина — соціальна істота, для якої дуже важливий зв’язок із суспільством, групою. І найчастіше страх самотності відчувають люди, у яких емоційний зв’язок зі своєю сім’єю дуже порушений – нестабільний, ненадійний або зовсім відсутній. Такі люди частіше вступають у руйнівні спустошливі стосунки, щоб хоч би з кимось відчувати зв’язок. Але найчастіше він виявляється таким же ненадійним. І знаходячись перед розумінням того, що ці відносини потрібно закінчувати, виникає панічний страх самотності – страх непотрібності та втрати цієї нестабільної опори…
Насправді, це не страх – а реальність, яку страшно усвідомити. Реальність глибокої самотності та непотрібності.
Наскільки ваші стосунки дають вам відчути, що ви не самі, відчути емоційну близькість?
У здорових відносинах кожен поважає межі та потреби іншого, зважає на почуття і не загрожує при будь-якій непокорі чи інакомисленні піти. Не намагається контролювати, не поводиться зневажливо. У спустошливих відносинах все навпаки. Адже вони й тримаються на тому, що обидва чи хтось один просто готовий все це терпіти. Звісно, всі стосунки не ідеальні. Але чого більше у ваших?
Чи варто боятися цієї самотності, якщо вона і так пронизує кожну клітину тіла. Якщо у цих відносинах ти й так один – без підтримки, розуміння, поваги, кохання. Якщо тебе просто використовують?
Як часто, перебуваючи фізично дуже близько до когось, ми відчуваємо, наскільки далекі один від одного?
Страх самотності заважає.
Як часто людина відмовляється від нових можливостей, щасливого життя, багатообіцяючих перспектив? Вважаючи за краще старе, що вже зжило себе, новому. Як часто через страх самотності, що сковує, найкращі людські мрії про емоційно близькі відносини, так і залишаються просто фантазіями?
Коли ми хочемо змінити своє життя на краще і зважитись на нові починання, страх самотності нас паралізує. Нам здається, що ми втратимо щось дуже важливе для себе. Виявимося в паралізуючому емоційному холоді. Дуже важливо в цей час заручитися підтримкою людей, які справді вас розуміють психолог, друзі, рідні.
Чи варто зберігати відносини, що калічать, лише через те, щоб не відчути себе самотніми? Як подолати цей страх?
Варто ризикнути і поринути у глибини цього страху. У результаті виявляється, що це ілюзія. Ілюзія важливості руйнівних відносин – ми самі надаємо їм важливості, самі намагаємося себе переконати, що не заслуговуємо на краще і що пропадемо без цієї людини. Людини, яка нас не цінує, не поважає наших кордонів та бажань, а найчастіше відчуває до нас байдужість.
Це ми намагаємося знайти опору, насправді крокуючи канатом над прірвою. Ми намагаємося знайти твердий ґрунт там, де хиткі піски. Знайти тепло, де вічна мерзлота. Знайти розуміння в холодних очах байдужості.
Чомусь нам страшно виявити власну силу. І побачити, що вже дуже давно ми перестали критично потребувати будь-кого.
©️Людмила Мініна