Співзалежність — це вимушена адаптація, спосіб вижити в неадекватних обставинах.
Простими словами — це повністю чужа відповідальність взята на себе.
Коли в сім’ї хтось не виконує своїх функцій, зобовʼязань, тоді інші вимушені брати їх на себе, вкладатись набагато більше. Діти починають нести відповідальність за батьків, бути опорою та підтримкою, виконувати зобовʼязання дорослих.
Термін вперше зʼявився в контексті залежності. Але співзалежність характерна будь-якій дисфункціональній системі — де хтось не хоче, або не може нести свою частину відповідальності.
Дисфункційна людина настільки випадає з реального життя, неадекватно поводиться, що у близьких просто немає іншого вибору. Ніж намагатися пристосовуватись, прилаштуватися до цього всього. Щоб хоч якось можна було існувати.
Всі рятують когось одного. Вся увага на цю людину і всі ресурси. На інших і себе нічого не залишається. Якщо несеш чуже, на своє вже немає місця, часу і сил.
Власна відповідальність, ніби гаряча вуглина, яку часто намагаються перекинути іншому.
І такі поведінкові паттерни міцно закріплюються та залишаються назавжди, якщо не намагатися їх змінити. А їх змінювати варто.
Співзалежність – це:
- Відчувати себе винною, там де фактичної провини немає — що батьки п’ють, що мама нещасна, що не пішла від батька через дітей, що прожила нещасливе життя, не реалізувалась. Вважати, що це все через мене.
- Робити за іншу людину те, що вона не лише може, а й має робити сама. Сама дбати про себе. Сама заробляти. Часто в ущерб самій же людині — бо вона перестає дбати про своє життя, свою реалізацію. В стосунках брати на себе свою частину відповідальності.
- Жити чужим життям. Життям своєї близької людини. Думати постійно лише про неї. Забуваючи майже, або повністю про своє.
- Вважати постійний стрес і безвихідь в сім’ї нормою.
- Намагатися контролювати інших. Їхні дії, поведінку. Кожний крок.
- Свою агресію та незадоволення зливати на інших — тих, хто слабше, знаходиться від вас в залежності.
- Вважати, що хтось повинен влаштувати моє життя. Дати все, що треба, чого хочеться. Просто мусить це зробити. Але не я сам. Бо якщо я займаюсь чиїмсь життям, тоді хтось має зайнятися моїм.
- Почуття і потреби інших людей ставити на перше місце. Свої на останнє. Або й зовсім їх ігнорувати, не відчувати, обезцінювати.
- Відмовитись від своїх кордонів. Дозволяти іншим набагато більше, ніж достатньо. Не захищати їх. Не відчувати права ставити людину на місце, говорити «ні».
- Знаходити всім виправдання. Чому вони так роблять. Спочатку не маючи змоги щось змінити. А потім вже не намагаючись…
©️Людмила Мініна